ОСТРIВ ДЖАРИЛГАЧ

КОСА ДЖАРИЛГАЧ

Отже, протягом ХVIII ст. i татари, i турки, i росiяни називали сучасний Джарилгач - Терлаганом, така назва збереглася за островом аж до приєднання до Росiйської iмперiї, а сучасна назва - бiльш пiзнього походження. Але ж у багатьох книгах вказувалося, що "Джарилгач" у перекладi з татарськоi (чи тюркськоi) - "горiлий лiс", або "обпаленi дерева". З видання до видання переказували iсторiю про те, як у середнi вiки татари, вперше ступивши на острiв, побачили згорiлi пнi, звiдси й назва. Але, по-перше, нiхто з середньовiчних авторiв не вказував, що на островi був лiс. Той же I. Тунманн писав: "Нiде немає також лiсiв, тiльки подекуди зустрiнеш чагарник". По-друге, якщо на островi в Каркiнiтськiй затоцi горiли дерева, то що горiло на захiдному березi Криму бiля села Водопiйне, де розташоване солоне озеро Джарилгач площею 184 кв. км? I, головне, переклад "Джарилгач" як "горiлий лiс" надуманий, насправдi татарською "горiлий лiс" вимовляeться як "яник орман". "Джар" у татарськiй мовi - те саме, що i татарське слово "яр" i перекладаeться як "обрив", "iлга" або "йилга", в перекладi "балка" або "лощина". Тобто "Джар-iлга" - це "обрив з лощиною", росiйською "обрыв с оврагом". У працi А. Скальковського "Опыт статистического описания Новороссийского края" (1850 р.) етимологiя Джарилгача походить саме вiд яру або лощини.

На ":карте от Кинбурна до Перекопа:1788 г." островiв лише два - Тендра i острiв без назви, але майже з сучасними контурами Джарилгача, котрий має двi промоїни на косi, а сучасне озеро Устричне з'єднується протокою з Джарилгацькою затокою. Вздовж берега вiд Тендри до Джарилгача напис "в сем месте могут быть линейные корабли". О. Силин у книзi "Народ мiй є! Народ мiй завжди буде" вказує, що в кiнцi XVIII ст. на островi Джарилгач розмiщувався кордон Чорноморського козацтва, сформований з колишнiх запорiзьких козакiв.

Назва Джарилгач вперше вказана в атласi Росiйськоi iмперii, видання 1800 р., на картi Новоросiйськоi губернii. Указом iмператора Олександра I вiд 31 сiчня 1804 р. острiв Джарилгач наданий у власнiсть раднику комерцii Вiльгельму Рув'є. Як вказував А. Скальковський, Рув'є був найкращим французом, котрий займався розведенням мериносових овець у Криму i на косi Джарилгач. Загалом уряд надав Рув'є 100 тисяч рублiв i 25 тисяч десятин землi як на самому островi, так i на узбережжi. У 1808 р. Рув'є мав на островi 4 тисячi овець другого i третього поколiння та 4 тисячi першого поколiння з цигайськими вiвцями. Цього року на островi побував спецiальний посланець уряду А. Жерeбцов, котрий склав не дуже гарний для Рув'є звiт. Головна умова росiйського уряду, щоб Рув'є довiв поголiв'я в 1817 р. до 100 тисяч i продавав iх за цiною, не вищою від 25 рублiв за барана та 15 рублiв за вiвцю. До 1811 р. згiдно iз звiтом Таврiйського губернатора, у Рув'є загалом було 18 895 овець, з них iспанських (трьох поколiнь) - 8254, цигайських (першого поколiння) - 4833, волоських - 5801, крiм того 1509 кiз. У 1820 р. лише на островi Джарилгач нараховувалося 37 тисяч голiв кращих мериносiв, з яких лише за вовну господар отримав 112 тисяч рублiв.

Нащадками Рув'є були його зятi Р.О. Васал, К.I. Потьe та П.А. Марi, мiж якими були розподiленi стада, землi, в тому числi й острiв. Станом на 1850 р. островом володiли всi троє спiльно. Загальна кiлькiсть овець на той час була у Васала 60 тисяч, у Потьe i Марi - по 30 тисяч. Для порiвняння, в той же час у Балтазара Скадовського овець було лише 10 тисяч.

У першi роки ХIХ ст. на островi було встановлено навiгацiйнi знаки. На картi 1851 р. чiтко видно 4 знаки в глибинi затоки i 5 знакiв на схiдному кiнцi острова. Острiв Джарилгач дуже добре видно на картi частини Днiпровського повiту 1811 р., затока, щоправда, називалася Джариманлацька. Та найдетальнiший план острова було складено землемiром Хорошевським у 1833 р.

Першi замiри глибини Джарилгацькоi затоки були зробленi в 1836 р. Чорноморською гiдрографiчною експедицiєю. На пiвнiчному березi Джарилгача була затока, яка ще в 1839 р. з'єднувалася з Джарилгацькою затокою, пiзнiше протоку занесло пiском i утворилося озеро, на якому з 1846 р. збирали сiль.

У 1853 р. згадується, що вiд Тендри до Каркiнiтськоi затоки розташовувалося 17 риболовецьких партiй, в яких працювало 264 робiтники, проте скiльки iх працювало на Джарилгачi або в Джарилгацькiй затоцi, невiдомо. Наприкiнцi ХIХ ст. рибопромисловець Сeрiков орендував у Васала весь острiв Тендра та прилеглi береги. Рибальськi артiлi Сeрiкова рибалили i бiля берегiв Джарилгача, оскiльки iншого монополiста там не було.

У "Лоцiї Чорного моря" 1851 р. сказано, що на острiв "з материка через промоїну було перекинуто мiст, по якому взимку переганяли отари овець, влiтку заготовляли сiно для них". Крiм того, подано додатковi орiєнтири - церква в с. Красному, 3 будинки i копицi сiна на самому островi. Копицi сiна "пiдкажуть вам на деякий час напрямок коси i то тiльки влiтку, взимку худоба з'їдає iх i, входячи в затоку на весні залишається тiльки вдивлятися в маячнi знаки". "Знайдену воду треба буде тягти впоперек коси на плечах кiлька верст по багнистiй мiсцевостi i потiм по обмiлинi до шлюпки, яку треба вiдтягувати досить далеко, якщо хочете вантажити воду".

Цiкавi епiзоди часiв Кримської вiйни 1854 р. пов'язанi з островом Джарилгач. У вереснi 1854 р. ворожi пароплави пiдiйшли до Тендри. Губернатор наказав вивезти звiдти все, що можна, а решту спалити. 26 листопада 5 ворожих кораблiв пiдiйшли до острова Джарилгач. Губернатор наказав спалити сiно, а худобу вiдiгнати з Джарилгача. Зять Васала Потьe оцiнив сiно на суму 4650 руб., але земський суд встановив цiну 800 руб. У сiчнi 1855 р. з 76 скирт сiна на Джарилгачi перевезли на материк лише 24. Ворожа ескадра дiйсно висаджувалася на острiв по воду i використовувала сiно лише для розведення багаття. 25 травня 1900 р. газета "Юг" писала, що Джарилгацька бухта була вiдома навiть iноземцям, ще в кримську компанiю там зупинявся об'eднаний ворожий флот.

У лоцiї Чорного моря 1867 р. вказано, що берег Джарилгацькоi коси, можливо, змiнювався, а на ст. 72 цiєї ж лоцiї читаємо: "вiд конечностi Джарилгацькоi коси до Сари-булатськоi пристанi, Каркiнiтська затока для плавання не придатна". У 1893 р. на запрошення С. Скадовського замiри глибини здiйснював викладач Херсонських морехiдних класiв, котрий з'ясував, що за 57 рокiв вiдстань вiд материкового берега до острiвного збiльшилася на 213 метрiв. У 1899 р. Скадовський купив острiв у Васала i в тому ж роцi запросив експедицiю професора Казанського унiверситету Остроумова, котра дослiдила флору i фауну острова.

В. Румель у 1896 р. писав: "Джарилгацька коса є муловою мiсцевiстю, обрамленою з усiх сторiн горбами. Особливостi пiскiв пiвнiчного берега коси в тому, що там бiля самого морського берега, викопавши яму в 1,5-2 сажнi, можна мати чудову питну воду, котра тримається в пiску внаслiдок капiлярностi. Якщо рити глибше, вода стає солоною. Восени водоростi великою масою спливають на поверхню води i пристають до берега затоки, де пiддаються гниттю, особливо багато iх викинуто бiля Джарилгацькоi коси, де вони утворюють вздовж берега вал висотою до половини сажня".

У 1902 р. на мисi Джарилгач встановлено Джарилгацький маяк, виготовлений у Парижi у виглядi бiлої залiзної башти розкосої системи з центральною трубою. Висота його 24,4 м, вiн забезпечував видимiсть свiтла до 14,8 миль. В описi маякiв i буiв Чорного моря за 1934 р. вказуються всi параметри Джарилгацького маяка. Координати 46о 00I та 33о 04I. Маяк та будинки були побудованi за 200 м вiд моря, але берег вiдступав щороку приблизно на 1,5 м.

З червня 1902 р. першим начальником Джарилгацького маяка був губернський секретар або по-вiйськовому корнет, Володимир Олександрович Дунiн. Йому було призначено оклад - 591 рубель на рiк. У березнi 1903 р. на посаду начальника маяка призначено вiдставного колезького секретаря (тобто поручика) Аркадiя Павловича Чекова, котрий, ймовiрно, перебував на цiй посадi до 1917 р., отримуючи, починаючи з 1907 р., 650 рублiв на рiк.

М. Сарандiнакi в книзi "Крым путеводитель", що була видана у 1914 р., вказував, що середня температура листопада на Джарилгацькiй косi +6Ѓ С, атмосфернi опади на весні в районi Джарилгацького маяка - 75 мм, така ж кiлькiсть опадiв на Джарилгацькiй косi влiтку.

На початку ХХ ст. на островi була велика кiлькiсть чайок, крячок, куликiв та качок. Жителi села Красне займалися кустарним миловарiнням з яeць цих птахiв. На островi деякий час випасали верблюдiв С. Скадовського.

К. Паустовський так писав про Джарилгацьку затоку: "Бiля пiвнiчних берегiв Криму є своє Саргасове море. Називається воно Джарилгацькою затокою. Там зарослi зостери пiднiмаються восени з дна великими полями. Пароплави, потрапивши у них, намотують на гвинти великi клубки морськоi трави, зупиняються, кидають якорi i чекають допомоги. Всi береги затоки заваленi гнилою травою. Її гострий запах чути в степах за кiлометри. Зостера надаe морськiй водi темно-зеленого кольору. Тiльки великi мiлини, де вона не росте, блищать у рiзних мiсцях островами свiтлоi води. Зi щогли пароплава за кольором води можна накидати карту глибини пустельноi степовоi затоки з її пiщанними островами, заростями очерету i дикими птахами, що гнiздяться бiля зруйнованих маякiв".

(За матерiалами книги "Скадовськ та скадовчани".
Автор: О.М. Лиховид.)